Таню, — питають друзі, — «тижісторик», от скажи: скільки умовних Майданів у середньому потрібно, щоби, нарешті, вибороти пристойну країну?

Історія якщо і вчить чомусь, друзі, — що аналогії не працюють. Якщо взяти сучасну розвинену країну типу Франції та рахувати від Великої й закінчувати студентською та сексуальною революціями, то в середньому — за п'ять-шість революцій і приблизно 200 років громадяни вибудовують державу до придатного для життя стану. Воно нас влаштовує? 

Або візьмемо прадавній народ курдів чисельністю в 30—40 мільйонів: їх майже як нас. Вони взагалі не мають державності, хоч і воюють, і повстають за неї протягом сторіч. 

Наш останній Майдан, Євромайдан — чергові визвольні змагання, відкладена війна за незалежність. З Імперією взагалі й Радянським Союзом зокрема. Бідна і прекрасна моя Батьківщина — як вільний звір з капкана — з болем видряпується, вигризається з совка, наживо, втрачаючи кров і м'ясо. Ми наразі знаємо і ціну свободи, і ціну гідності, і ніхто більше не має морального права запитати «Від чого і від кого ця ваша незалежність». 

У нас тепер є армія, зіскок з газової голки, декомунізація, волонтерські рухи, децентралізація, і багато всього іншого, неможливого без Майдану. Попереду ще звільнення окупованих територій, складні реформи, і місцеві розборки, і дефеодалізація: все це тільки починається, і за нас це ніяка Європа не зробить.

Щодо самої Європи ілюзій поменшало: вочевидь, Україна їй потрібна в тому числі як аргумент геополітичних ігрищ, прикордонний щит, ринок збуту; тут освічене населення, море, ліс, прісна вода, величезні площі родючої землі. Європа хоче, щоб Україна відірвала себе від Росії за свій же рахунок. Це дороге підприємство, і бажано, щоб Україна впоралась сама — на ентузіазмі пасіонаріїв та мріях про краще життя.

Було б, до речі, дивно, якби цивілізаційний поворот України оформив саме Янукович, ратифікував той парламент і працювало над його реалізацією той уряд Азарова. З будь-якої точки зору: економічних реалій, логіки, етики. Естетики, врешті-решт. У 2013 році ми були готові багато пробачити Януковичу, аби він підписав євроасоціацію. Нині ж євроасоціацію підписано, маємо безвізовий режим.

Цікавим наслідком останнього Майдану стало перебування значної частини наших громадян у життєвій моделі «свій/чужий». Одні визнають і приймають Україну як життєвий проект, а інші ненавидять її. Саме із часів Майдану суспільство вибудовує комунікацію на рівні «патріот/ватнік». І це накладає відбиток на всі суспільні стосунки: від ведення бізнесу до музикальних смаків та спортивних вболівань. 

Взагалі все це — справи майже жрецькі. Культи нікуди не поділися, хоч змінилися жерці, і містерії все одно потрібні народу, хоч сакральне з профанним нині відрізнити надзвичайно складно. Принцип «хліба й видовищ», він лише на перший, снобский погляд низький — і нам треба довго працювати, щоби преса, література, музика, спорт, кіно, мода працювали на українську національну ідею. 

Це велика перемога, що Майдан нарешті зламав фортеці імені Табачника, що наша культура, хоч висока, хоч низьких жанрів, перестає бути не просто совковою, а колоніальною. Народ нарешті починає жити своїм: Олегом Винником замість Стаса Михайлова, «Лігою Сміха» замість «Кривого дзеркала», хлопці вболівають за власну «футбол локал тім».

Мій приятель якось порівняв Майдан із футбольним матчем. Ми круті, у нас суперсклад, кожен, хто підтримав Майдан — гравці топ-рівня. Ми вийшли на поле, та неясно, чи потрібно кинутися всім складом в штрафну, чи це загрожує нам паралізуючою контратакою. Ми в основному захищалися, і досить успішно. Нам не вистачало нападників, наші зірки поки в тіні, але час нападників прийде. Зараз не потрібно зневірюватися після пропущених голів і жахливої, підлої тактики жорстокого фолу ворогів. Хоча арбітражний Єврокомітет всього лише спостерігає і висловлює повні смутку та жалю сентенції. Наш матч все ще йде, нам ніколи розслаблятися, не можна втрачати концентрацію. Потрібно брати ініціативу, і не розраховувати забивати голи відразу десятками і сотнями — так не буває. Важливо продовжувати успішно захищатися, пресингувати й створювати переможні моменти. А вони прийдуть.

А я б порівняла Майдан із шахами. Слабкий король, воїни-слони, таємничі пішаки, що мріють стати видатними фігурами. Несподівані рокіровки, баскі коні, що перестрибують через фігури суперників. Міттельшпіль, під час якого сторони шукають довгострокових позиційних переваг під час гри та використовують різні системи захисту. Патові становища, коли ніхто з повстанців або влади не може зробити хід, дозволений правилами, і закони стають умовними. Цугцванг, коли беззаконня і насильницькі дії режиму змінюють кінцевий результат партії з удаваної перемоги на ганебну поразку. І, зрештою, ендшпіль — темний король переможений.

Але можливе втручання третьої сили — коли зовнішній ворог з манерами гопніка вломлюється до гри та перевертає шахівницю. 

Та все недаремно. Більше немає Януковича з його тюремної естетикою, немає Митного/Тайожного союзу, у нас в області не «ХНР», скрєпи мінімізовані. Немає Об'єднаного чемпіонату з футболу, нарешті. І символічні споруди антиімперського опору — схрони й шанці — зараз розташовані поблизу східних кордонів з РФ, а не як ще відносно недавно, на Волині. 

А що стосується нинішнього лихоліття. Реакція — обов'язкове зворотне коливання маятника. Це реставраційний період, що вбиває шалений імпульс революції. Але він зберігає частину її завоювань, даних нам у відчуттях ось саме зараз. І тримає в тонусі: воріженьки, як роса на сонці, самі не згинуть.

Наші Майдани виявляють символи, цінності та смисли, за які люди будуть виходити на вулиці або не будуть. За побитих підлітків, за мову, за цивілізаційний вибір, за символи боротьби народу в минулому та сенси життя в майбутньому — вулиці у вогні. У Януковича та «Партії Регіонів», у тодішньої владної верхівки не вистачило розуму та передбачливості осягнути ці критичні точки, якими торгувати або нехтувати не можна. Побачимо, чи вистачить у теперішньої влади.